РЕЦЕНЗІЯ: Соляріс, Lyric Hammersmith ✭✭✭✭

Джуліан Івз ділиться враженнями від вистави «Соляріс», що зараз іде на сцені Lyric Hammersmith.

Джейд Оґуґуа, Поллі Фрейм, Кіган Джойс та Фоде Сімбо у виставі «Соляріс». Фото: Міхаела Бодловіч Соляріс

Lyric Theatre, Гаммерсміт

14 жовтня 2019

4 зірки

Забронювати квитки

«Це загадка, оповита таємницею всередині ребуса», — так свого часу Черчилль висловився про Росію.  Схоже, він цілком міг мати на увазі цю химерну науково-фантастичну історію Станіслава Лема — поляка єврейського походження, народженого у Львові. Твір увірвався на міжнародну сцену під час післясталінської відлиги 1961 року, а дев’ять років по тому отримав незабутню екранізацію Андрія Тарковського. Наприкінці 70-х цей фільм, визнаний одним із найкращих у своєму жанрі, показували на BBC TV, і він справив на мене незабутнє враження.  Переглядаючи нещодавно рімейк Содерберга 2002 року, а тепер і цю блискучу сценічну адаптацію драматурга Девіда Грейга та режисера Меттью Латтона, я був вражений тим, наскільки глибоко версія Тарковського врізалася в мою пам'ять.

Фоде Сімбо та Поллі Фрейм. Фото: Міхаела Бодловіч

Усе це має значення, адже ця історія — передусім роздуми про природу спогадів та їхню владу над нами.  Як і багато агностиків чи атеїстів до нього, Лем одержимий невимовним і містичним: по суті, цю оповідь про особисте кохання та муки на космічній станції, що кружляє навколо далекої екзотичної планети-океану, можна цілком доречно трактувати як метафору ролі релігії у радянському блоці, або ж як протистояння науки та пристрастей; стосунки людини і природи; свободу волі та приреченість; сутність власного «я» та багато іншого....

Кіган Джойс. Фото: Міхаела Бодловіч

У сценографії та костюмах Хемі Шін відчувається багато паралелей із кіно: подовжена освітлена сцена у форматі «поштової скриньки» нагадує широкоекранний формат фільму та його розлогі повільні плани; переходи між сценами через затемнення супроводжуються примарними цифровими образами хвиль (чудова світлова партитура Пола Джексона у втіленні Стівена Хокера); а музика та звуковий дизайн Джетро Вудворда перегукуються з радянською стрічкою (де Едуард Артем’єв поєднував електроніку з Бахом, а Вудворд міксує її з Вівальді).

Г’ю Вівінг та Поллі Фрейм. Фото: Міхаела Бодловіч

Проте акторська манера тут зовсім інша.  Завдяки корінню у «прямолінійному» стилі австралійського театру (Латтон — художній керівник відомого театру Malthouse у Перті), доповненому сміливим підходом единбурзького Royal Lyceum (де художнім керівником є Грейг), вистава отримала живу, теплу та невимушену природність. Вона виглядає дещо контрастно у цьому холодному, гіпермодерновому уявному світі.  Насправді, значну частину часу в мові та поведінці акторів відчувається певна «серіальна» буденність, яка подекуди позбавляє дію її епічного розмаху.  Латтон задає діалогам стрімкого темпу, що у першій дії часом здається невиправдано поспішним, проте у другій частині цей драйв лише підсилює драматичну напругу.

Поллі Фрейм неперевершена в ролі Кріс, гості космічної станції, яку відрядили перевірити моральний стан екіпажу (сюжет у дусі «Ніночки»), але вона й сама швидко піддається дивній звабливості планети.  Її сценічна присутність потужна, але водночас юнацька, а ельфійська, мінлива вдача натякає на щось більше, ніж просто людську природу.  Вона ідеально взаємодіє з Реєм у виконанні Кігана Джойса — «гостем», якого планета втілила у формі її померлого коханого.  На противагу готовності Кріс піти на контакт із Солярісом, Сарторіус у виконанні Джейд Оґуґуа холодно ігнорує звичку цього місця матеріалізувати болючі спогади: вона геть не помічає власного «гостя», померлу доньку (у виконанні Лілі Лойя або Талії Сокаль).  Її позицію підтримують Сноу (Фоде Сімбо) та відеопроекції вже покійного капітана Гібаряна у виконанні Г’ю Вівінга (чому в таких історіях капітан завжди має бути мертвим?).  Подібні твори — це не просто захопливі сюжети, це сучасні міфи.  А природа міфу в тому й полягає, що він відкритий для безмежної кількості інтерпретацій.

Кіган Джойс та Фоде Сімбо. Фото: Міхаела Бодловіч

Щодо реакції публіки, то кожен, здається, знаходить у цій історії щось своє.  Для мене ж одним із найсильніших вражень стало те, що «ляльки»-гості з планети Соляріс не менш обмежені у своїх діях, думках та почуттях, ніж «вільні» людські мешканці станції.  І якщо це не алегорія на життя за комуністичної диктатури, то я не знаю, що це ще може бути.  Втім, ця історія про значно більше: зрештою, це дискусія про саму природу та мету творіння і людського буття.

Вирушайте в подорож до «Соляріса», і цілком можливо, що вам не захочеться повертатися.

До 2 листопада 2019