РЕЦЕНЗІЯ: «Йоркський реаліст» (The York Realist), Donmar Warehouse ✭✭✭✭✭

Бен Батт (Джордж) та Джонатан Бейлі (Джон) у виставі «Йоркський реаліст». Фото: Роберт Гасті Йоркський реаліст.

The Donmar Warehouse

14 лютого 2018

5 зірок Замовити квитки Досить символічно, що театр Donmar Warehouse вирішив відновити прекрасну п’єсу Пітера Гілла саме у Місяць історії ЛГБТ. У світі початку 1960-х такі чоловіки, як Джордж і Джон, могли опинитися за гратами лише за те, що покохали одне одного й захотіли бути разом.  Герої належать до різних світів: Джордж — простий робітник на фермі, Джон — асистент режисера, який працює над постановкою Йоркських містерій, куди залучають місцевих аматорів на кшталт Джорджа. Дія розгортається у віддаленому йоркширському фермерському будинку, що проводить сучасну паралель із незалежним хітом «Земля божа» (God’s Own Country), проте сценарій Гілла ніжніший, а сексуальність тут ще сильніше обмежена тиском тогочасного суспільства. Схоже, чоловік у комбінезоні може стати головним гомоеротичним трендом сезону.

Леслі Нікол (Мати) та Бен Батт (Джордж) у виставі «Йоркський реаліст». Фото: Роберт Гасті

Акторський ансамбль бездоганний, як і чутлива, вивірена режисура Роберта Гасті. Бен Батт неперевершений у ролі Джорджа. Цікаво спостерігати, як він приймає свою сексуальність і спочатку навіть здається лідером у стосунках. Він — це втілення стриманої маскулінності та туги, де справжні почуття борються з обов’язком бути хорошим сином і порядним членом громади. Гідною парою йому став Джонатан Бейлі в образі Джона — освіченого, по-лондонськи впевненого в собі інтелектуала, що бачить красу природи там, де Джордж давно звик її не помічати. Їхнє кохання передано неймовірно тонко: через погляди, випадковий дотик до плеча, відчайдушні спроби приховати почуття від сторонніх. Вони жодного разу не цілуються в кадрі, і від того їхній зв’язок здається ще потужнішим.

Трупа вистави «Йоркський реаліст» у Donmar Warehouse. Фото: Роберт Гасті

У тексті п'єси є натяки на те, що інші знають про орієнтацію Джорджа, але колективно заплющують на це очі — за умови, що він не провокуватиме скандалів і знатиме межу. Леслі Нікол чудова в ролі Матері: тепла, приземлена, вона є уособленням сімейних традицій, навіть коли хвороба починає забирати її сили.  Сестра Джорджа, Барбара (Люсі Блек), розуміє, що він «не з тих, хто одружується», але все одно не зупиняє милу й релігійну Дорін (блискуча Кеті Вест), яка безнадійно закохана в Джорджа. Меттью Вілсон додає постановці йоркширської прямолінійності та турботи в ролі Артура, а Брайан Флетчер неймовірно зворушливий як підліток Джек, який от-от подорослішає, але ще не знає, що робити з життям — хіба що, як і його мати, прагне рухатися далі.

Це світ каплиць, концентрованого молока та дивної одержимості миттям посуду, що майстерно відтворено в декораціях Пітера Макінтоша. Смерть матері мала б дати Джорджу свободу жити власним життям, проте він не може покинути свій світ, а Джон не може жити з ним у котеджі в Йоркширі — це викликало б занадто багато підозр. Фінальна сцена глибоко зворушує, і хоча ви подумки сварите Дорін за невчасну появу, неможливо її ненавидіти, адже вона прагне любові так само сильно, як і ці чоловіки. Це прекрасна капсула часу про втрачене кохання, а сценарій Гілла сповнений ніжності. У 2012 році Гілл уже ставив на цій сцені чудову п’єсу Роберта Голмана «Тихий галас» (Making Noise Quietly). І це найкраще характеризує творчість Гілла: він створює «галас» тихо, але його роботи залишаються в серці назавжди.

ЗАМОВИТИ КВИТКИ НА ВИСТАВУ «ЙОРКСЬКИЙ РЕАЛІСТ»