РЕЦЕНЗІЯ: Людина, яка сміється (The Grinning Man), Trafalgar Studios 1 ✭✭✭✭✭

Акторський склад вистави «Людина, що сміється» (The Grinning Man) у Trafalgar Studios. Фото: Helen Maybanks The Grinning Man.

Trafalgar Studios

19 грудня 2017

5 зірок

Хто б міг подумати, що творчість Віктора Гюго стане настільки плідним ґрунтом для створення мюзиклів? Постановка Bristol Old Vic, ймовірно, завжди залишатиметься у затінку світового тріумфатора, барикадного хіта «Знедолені» (Les Misérables), проте «Людина, що сміється» — це самобутній макабричний, мелодраматичний та готичний шедевр. Том Морріс, один із творців іншого глобального успіху — «Бойового коня» (War Horse), представив неймовірно креативну та візуально досконалу виставу, яка переносить дух брістольського театру до Лондона. Сценограф Джон Бозор майстерно поєднує естетику мюзик-холу та карнавалу, поширюючи дію спектаклю на весь глядацький зал і навіть коридори театру. Освітлення від Боба Кейсі — бездоганне, а дизайн ляльок та режисура Фінна Колдуелла і Тобі Олі — просто вражаючі та захопливі.

Труппа вистави «Людина, що сміється». Фото: Helen Maybanks

На сцені розгортається історія виживання та пошуку власного «я», яка так суголосна нашому часу. Обличчя Грінпейна, нашого героя, ще в дитинстві було понівечене страшною маскою — вічною посмішкою на щоках. Його, разом із незрячою дівчинкою Деєю, рятує добрий чоловік, який виховує їх як власних дітей, і вони стають зірками ярмаркового цирку виродків. Їхнє життя на ярмарку Трафальгар перериває візит королівської родини, і сюжет зосереджується на бажанні Грінпейна помститися тому, хто його скалічив. Він стає чимось на кшталт святої постаті: ті, хто бачить його обличчя без пов’язок, сповнюються екстазу. Тут є і трагедії на морі, і смерть, що чатує на сцені, і тортури, і моралізаторство — все у найкращих традиціях Гюго.

Джуліан Бліч у ролі Баркільфедро у виставі «Людина, що сміється». Фото: Helen Maybanks

Джуліан Бліч почувається як риба у воді в ролі оповідача, клоуна та лиходія Баркільфедро: його дивовижний голос заповнює кожен куточок залу, а пластика приголомшує — це гра, що водночас лякає та смішить. Луїс Маскелл у ролі Грінпейна демонструє чудовий вокал та зворушливу вразливість, а Санне ден Бестен — примарно-ніжна у ролі незрячої Деї. Королівська свита — Джулі Атертон у ролі жорстокої королеви Анджеліки, Софія Маккей у ролі одержимої Квейк та Марк Андерсон у ролі наївного Мойра — всі неймовірно органічні. Взагалі, у трупі немає слабких ланок, а Шон Кінгслі дуже переконливий у ролі названого батька Урсуса. Проте найбільше вражає робота з ляльками: особливо виділяється пес Моджо — шедевр, що вимагає уваги та поваги, а також вишукані ляльки головних героїв у дитинстві, включно з прекрасною сценою, де діти самі граються з ляльками.

Луїс Маскелл у ролі Грінпейна та Санне ден Бестен у ролі Деї в мюзиклі «Людина, що сміється». Фото: Helen Maybanks Партитура (лібрето Карла Гроуза, музика Тіма Філліпса та Марка Тейтлера) чудово працює на сюжет — вона атмосферна та ефектна. Навряд чи ці мелодії стануть радіо-хітами, але це й не важливо, адже музика майстерно вплітає масштабний роман Гюго у цілісну оповідь. Часом, особливо в першій дії, коли переплітаються кілька ліній минулого, стає забагато закадрового тексту там, де краще було б просто показати дію, і виставу можна було б трохи скоротити. Але загалом це гіпнотичне поєднання макабричного стилю з впливами «Тригрошової опери», «Стрункого Петера» (Shockheaded Peter), театру тіней та стилістики Kneehigh. Це ідеальний театральний вечір і постановка, яка цілком заслужила на тривалі овації. Враховуючи, що в Studio 2 також йде зухвала версія «Богеми» (La Bohème) від King’s Head, Trafalgar Studios — це саме те місце, яке варто відвідати найближчими тижнями. Обов’язково підіть!