РЕЦЕНЗІЯ: «Дзеркало ніколи не бреше» (The Mirror Never Lies), Cockpit Theatre ✭✭✭

«Дзеркало ніколи не бреше» (The Mirror Never Lies)

Театр The Cockpit

18 листопада 2016 року

3 зірки

Було справжнім задоволенням спостерігати, як цей захопливий та вишуканий новий мюзикл робить свої перші кроки у великий світ справжнього театру. Це сталося у форматі воркшоп-вистави в The Cockpit — заповзятливому лондонському хабі сучасної драматургії в Мерілебоні.  Минулого року мені вже пощастило бачити попередню версію на читці в RADA Studios, тож цей досвід я точно не міг пропустити.  Чудова історія (в основі — роман Барбари Пім, адаптований для сцени Джо Джуффре), яскраві, нетипові герої, дотепні діалоги — місцями зухвалі, іноді з перчинкою чи дрібкою снобізму, але завжди зворушливі — і, перш за все, неймовірна партитура (тексти Джуффре, музика Хуана Іглесіаса). Усе це залишило по собі приємний і бентежний посмак, змушуючи чекати на продовження.  І ми його таки дочекалися.

Після читки автори добряче перетрусили матеріал.  Було залучено новий акторський склад. І справа не в тому, що з компанією у Блумсбері було щось не так, але нові обличчя завжди додають свіжості в інтерпретацію сюжету, а процес розробки — це якраз пошук нових прочитань.  Музичну частину довірили напрочуд талановитим та чуйним рукам Джо Фінлея.  Тож тепер матеріал починає звучати як справжнє шоу.  І це чудово.

Для постановки використали кілька вдалих проекцій, жменю стільців, трохи реквізиту та вдало підібрані костюми — простір був використаний максимально ефективно.  У програмці не вказано режисера, тому припускаю, що це робота самих авторів.  З одного боку, це непогано, але з іншого — можливо, їхнє дітище вже достатньо доросле, щоб передати його до рук вдумливого режисера-драматурга, який зможе перетворити цю інтелектуальну театральну «реалізацію» прози Пім на справжню драматичну подію.  Наразі ж значна частина лібрето залишається схематичною та літературною, а не органічно театральною.  Вступний відеомонтаж натякає на те, що твору не вистачає повноцінного «відкриваючого номера», який задав би правила гри того світу, про який йдеться.  Певен, автори це теж помітили й врахують у подальшій роботі.

Хоча актори мали ледве 40 годин на підготовку до цих п’яти виступів, вони працювали без суфлерів і впоралися блискуче.  Роль Леонори, жінки середнього віку з пристрастю до молодших чоловіків, виконала Франческа Елліс — витончено та елегантно. Вона поступово приходить до смиренності у дусі Маршаліни, відпускаючи свого занадто молодого коханця в одному з ключових номерів вистави — однойменній пісні, що досі завершує ці 90 хвилин дійства.  Її першого прихильника — торговця антикваріатом Хамфрі (який перетворився з комічного персонажа на дещо зловісного гульвісу) — тепер грає Джон Озбалдестон. Його юний і наївний помічник Джеймс (Раян Френк) стає головною ціллю Леонори.  Найкращу подругу Мег грає Даррі Гарднер, а поверхових приятелів Коліна та Гарольда (тих самих, що тікають з вечері, тільки-но зачувши про «кращу тусовку») — Спенсер О’Брайен та Грег Кіт.  Роль Фібі (Дженніфер Харрегі), «гарної дівчини», яка закохується в безпорадного Джеймса, — надзвичайно цікава: попри видиму слабкість, саме вона стає передвісницею неминучих змін.

На дворі 50-ті — епоха розкішних трансатлантичних лайнерів, яка вже добігає кінця.   Пім за своєю суттю — соціальний критик, і її відсторонений погляд додає нотки загрози через персонажа Неда (ще одна роль О’Брайена), втілення духу революції та егоїзму. У Блумсбері він був м'яким, але тут перетворився на такого собі рокабілі-бітника. Хоча це дещо суперечить його статусу академіка, такий експеримент виглядає цікаво — можливо, його професію варто змінити на щось більш «хіпове», пов'язане з кіно чи телебаченням.  Сюжетно він спокушає Джеймса під час перетину Атлантики — просто щоб згаяти час, або «тому що міг», — а потім маніпулює ним, як заманеться.

Леонору це дещо дратує, але не більше.  Радше зачеплено її гордість, а це не те, чому глядач у театрі щиро співчуває.  Тим часом Нед ніби розмахує плакатом із написом «Шістдесяті вже близько!», нагадуючи, що ера таких жінок, як Леонора, спливає.  Мері Квант та Маріанна Фейтфулл не знайдуть їй застосування.  Але й революціонерам, що подекуди затягуються косяком, буде непереливки, адже більша частина енергії цієї історії йде «в підпілля»: «Незнайомець» (ще одна роль Кіта), який з'являється як пізній гість у крамниці, здається, лише закріплює статус-кво.  Посил Пім не надто оптимістичний.

Напрошуються прямі паралелі з мюзиклом «Приятель Джої» (Pal Joey) — ще однією історією неможливих зв’язків між людьми різних поколінь та класів (Леонора — заможна леді, Джеймс — простий продавець).  Як і в тому шоу, перейнятися героями можна лише тоді, коли вони нас зачаровують.  Наразі пісням це вдається сповна.  А от лібрето все ще сприймається як роман і потребує «драматургічного дихання».  Час видихнути, зробити паузу і запросити справді крутого режисера-драматурга для наступного кроку!