РЕЦЕНЗІЯ: Вистава «Princess», LOST Theatre ✭✭✭

Фото: Aidan Orange Photography Princess

LOST Theatre

16 листопада 2016 року

3 зірки

Чарівний експеримент у розповіді історій — саме так можна охарактеризувати цю захопливу та інноваційну постановку «Princess». Це мультижанрова робота композитора, автора, хореографа, співака та режисера Стюарта Сейнта. Взявши за основу всім відому історію «Аліси в Країні див», Сейнт приголомшує глядачів потужним записаним саундтреком у стилі ф’южн 80-х із власним вокалом (його приємний голос чимось нагадує Марка Алмонда). Тим часом колоритна трупа з восьми артистів (цього вечора їх було семеро через травму одного з учасників) втілює на сцені архетипові пригоди казкової героїні. Для цього режисер використовує цілий калейдоскоп стилів: від комерційної хореографії та мюзиклу до сучасного арт-гаусу, балету та стріт-дансу. Це справжнє задоволення, яке пролітає трохи більше ніж за годину, залишаючи по собі яскраві враження та майже не маючи слабких місць.

Танцівники тут відіграють ключову роль. Морган Скотт у ролі Білого Кролика — чуттєвий і витриманий; його довгі, плавні жести та ідеальна фізична підготовка дозволяють без зусиль тримати пози, встановлюючи прямий контакт із залом. Це видатна робота, і Скотт, безумовно, артист із великим майбутнім. Його колеги по London Studio Centre — Тревіс Самнер та Оньємачі Еджимофор — демонструють менш сувору точність, натомість вони більш доброзичливі, гумористичні та розслаблені у своїй пластиці. У цьому плані жіночий склад ближчий до них, ніж до невловимого Кролика: Наомі Пістон, Луїза Андре Дуглас та Хелен Скотт виконують характерні ролі, перевтілюючись у численних персонажів з неймовірною точністю та оригінальністю. Вони перебувають на сцені більшу частину вистави, і темп роботи просто виснажливий: зокрема Скотт блискуче справляється із серією стрибків та підтримок, які йому явно до душі. Дженні Діккі в ролі Аліси/Принцеси грає свою партію стримано, але з винятковою чіткістю та теплотою — це персонаж, якому глядач співпереживає найбільше.

Хореографія заслуговує на пильну увагу, хоча телевізійні екрани в передній частині сцени (концепція Мері Колхізі) подекуди закривали важливі деталі. Проте загалом постановка виглядає сучасно, а сюжет легко зчитується. Піт Ейрс забезпечив якісне освітлення, а звук від Саймона Кіттса та Сема Дайсона був на рівні (хоча хотілося б краще чути тексти пісень Сейнта). Лана Евіс та Гвен Джонс виступили штатними хореографами, а додатковий матеріал підготував Мо Джен. Сейнт створив щось дійсно цікаве, і ми з нетерпінням чекаємо на подальший розвиток цього проєкту.