РЕЦЕНЗІЯ: The Angry Brigade, Bush Theatre ✭✭

The Angry Brigade (Розлючена бригада)

Театр Bush

9 травня 2015

2 зірки

Лондоном гуркочуть вибухи. Надворі 1970 рік, і Скотленд-Ярд вирішує створити невеликий секретний спецпідрозділ, щоб вистежити організаторів терактів. Як і належить справжнім екстремістам, виконавці, що називають себе «The Angry Brigade», надсилають владі загадкові анонімні листи. Скута традиціями, протоколами та процедурами, жменька поліцейських працює у шаленому темпі та тісній взаємодії, рішуче налаштована вистежити й затримати свою ціль.

На своєму шляху вони стикаються з інформаторами, ненадійною пресою (якось газета «Daily Mirror» призначає винагороду за затримання злочинців і цим розкриває власне прикриття) та такими концепціями, як «Асоціація» та «Психогеографія» (спосіб бачити міське середовище інакше — як вільну форму замість жорсткої конструкції). Останнє змушує їх поглянути на звичайний офісний стілець як на річ, яку можна використовувати геть не за призначенням.

Чим ближче підрозділ підбирається до втікачів, тим краще він розуміє світ, у якому народилася «Розлючена бригада». Вони бачать комуни, де чоловіки та жінки живуть і кохаються вільно, не зважаючи на обмеження «звичайного» життя, змінюючи партнерів, виявляючи сексуальну плинність і піклуючись про ближніх та чужих дітей. Чи стають ці зустрічі паливом для розслідування, чи вони якось розбещують самих оперативників?

Це запитання постає руба наприкінці першої дії п’єси Джеймса Грема «The Angry Brigade», написаної у 2014 році. Після прем’єри в Плімуті та турне Британією вона нарешті дочекалася свого лондонського дебюту в театрі Bush. П’єса Грема складається з двох актів, абсолютно несхожих між собою. Перший — за конструкцією цілком формальний, традиційний детектив. Другий же — справжня анархія, нестримний і непередбачуваний. Це цілком логічно, адже перший акт присвячений поліцейському розслідуванню, а другий розповідає ту саму історію з точки зору четвірки бомбістів. Це вдалий формальний прийом: винахідливий, проте такий, що просто і відчутно відображає зміст.

Проте наприкінці першої дії є момент короткого злиття: коли один світ врізається в інший. Залишається незрозумілим, чи це якась сцена сновидіння, чи інтенсивне втілення психогеографії, зосереджене на людських тілах, а не на міських ландшафтах.

Поліцейські (двоє чоловіків, дві жінки) вивчають карти, шукаючи закономірності та підказки до місця перебування «Розлюченої бригади». Червона стрічка з’єднує різні крапки на картах. Раптом ця стрічка поглинає офіцерів, і після нерішучого початку вони опиняються у справжній оргії — чоловік із жінкою, чоловік із чоловіком, жінка з жінкою, всі разом. Чи змінилися мисливці, намагаючись зрозуміти здобич? Невже ключ до того, щоб знайти їх, — це самому стати ними?

На жаль, у постановці Джеймса Гріва цей кульмінаційний момент виглядає так само безглуздо, як і звучить. До цієї точки немає органічного розвитку; здається, сцену ввели лише задля епатажу глядача. Але вона не шокує, а лише збиває з пантелику.

П’єса видається значно комічнішою, принаймні в першій дії, ніж вона представлена тут. Більше від «Тонкої блакитної лінії» і менше від «Z-Cars» явно пішло б на користь. Письмо Грема з його акцентом на умовностях та протоколах має керувати дійством, і спочатку так і є. Відкриваюча сцена задає правильний тон, хоча персонажам-поліцейським пасувало б бути більш стереотипно (і водночас вигадливо) дивакуватими та прискіпливими.

Грів, схоже, зосереджується на лінійному детективному сюжеті, але, попри потребу в лаконічності, це зовсім не те, що цікавить Грема. Сюжет захоплює, особливо якщо (як було з більшістю глядачів) реальні історичні деталі давно стерлися в пам’яті. Та інтерес драматурга лежить у самій епосі сімдесятих: у роздробленій політиці, зміні інтелектуальних еліт, бунтарському дусі часу. Порушення порядку — головна тема як у сюжеті, так і в структурі; не в лінійному сенсі, а в плані очікувань, припущень і того, що вважається «правильним». Так само тут відчувається потужна паралель із сучасною політикою та гнівом суспільства стосовно своїх лідерів.

Хоча найяскравіше це проявляється у навмисно провокаційному, вибуховому та фрагментарному другому акті (під час перегляду не полишає відчуття бомби, що розривається), це не менш помітно і в традиційній першій дії. Проте Гріву зовсім не вдається з цим впоратися, внаслідок чого недоліки твору виходять на перший план, а тонші й цікавіші аспекти залишаються без належної уваги.

Найкраще себе проявляє Гаррі Меллінг — пластичний, інтригуючий і завжди надійний актор. У першій дії він грає цілу низку персонажів, і грає добре, проте відчувається, що він міг би (і волів би) додати кожному з них гострішого гротеску. Але він тримається задуму режисера. Деякі його ролі — Командир, що вмочає печиво в чай, знервований стукач, Пророк, що напускає туману — вийшли яскравими, та якби Меллінгу дали повну свободу, це було б щось приголомшливе. У другому акті він грає Джима, такого собі терориста з «Голліокс», але саме йому найкраще вдається передати той оргазмічний захват, який відчуває «Розлючена бригада», кидаючи виклик Істеблішменту. За ним цікаво спостерігати, він повністю занурюється в кожен образ. Заворожує.

Марк Арендс також у чудовій формі: спочатку він Сміт, поліцейський з новими поглядами, а потім Джон — переконане, харизматичне ядро «Розлюченої бригади». Обидва персонажі самобутні й завершені, проте обом притаманна та інтенсивність і світосприйняття, що робить різницю між ними ледь вловимою. Це розумний хід з боку Арендса, але знову ж таки — більша екстремальність у грі та сміливість Гріва могли б принести значно кращі результати.

Ні Перл Чанда, ні Ліззі Воттс не змогли по-справжньому розкритися у своїх ролях. У Чанди складне завдання — зіграти Анну в другому акті, учасницю банди, яка починає сумніватися в їхніх цілях і методах і врешті-решт зраджує їх. Найскладніша частина тексту Грема стосується саме Анни та її відходу з анархічного шляху; ця роль потребує більше нюансів, болю та чіткості, ніж ми бачимо у Чанди.

Частково це теж провина Гріва. Режисура настільки одержима ідеєю зробити другий акт непередбачуваним, хаотичним і гучним (серйозно, ще один гуркіт металевої шафи — і глядачі самі створять «Ще Розлюченішу бригаду»), що критично важлива лінія розчарування Анни просто розчиняється в шумі.

Дизайн Люсі Осборн простий і доволі ефективний, хоча використання проєкцій виглядає хаотичним — залежно від місця в залі їх може бути не видно. Часом вони змінюються занадто швидко, що, якщо це було навмисно, дає зворотний ефект. Який сенс у проєкціях, які неможливо прочитати (якщо тільки ця нечитність не є частиною задуму)? Можливо, ідея була саме в цьому, але вона здається хибною.

Загалом, постановка Гріва просто не віддає належне ні сценарію Грема, ні майстерності акторської трупи. Це не означає, що текст Грема бездоганний — але він амбітний, і є підозра, що за цією виставою приховані масштаби та глибина, які так і не були розкриті.

Цікавий постскриптум: минулого тижня на More4 показували «Голосування» (The Vote). Грем повторив жарт про печиво, яке розвалюється в чаї, і в цьому проєкті. Можливо, це його «хічкоківський підпис» для політичних драм? Може, хтось має сценарій «This House», щоб перевірити?

«The Angry Brigade» йде в театрі Bush до 13 червня 2015 року. Забронювати квитки.