РЕЦЕНЗІЯ: Hello/Goodbye, Театр Гемпстед ✭✭

Міранда Рейзон і Шон Еванс у виставі Hello/Goodbye. Фото: Мануель Гарлан Hello/Goodbye

Hampstead Theatre

3 лютого 2015 року

2 зірки

«"Hello/Goodbye" Пітера Саутера — його перша п'єса, дотепна сучасна романтична комедія, свого роду "Приватне життя" (Private Lives) нашого часу», — таку думку висловлює художній керівник Едвард Голл у програмці до вистави Hello/Goodbye, що зараз іде на головній сцені театру Гемпстед після успішного прем'єрного показу на малій сцені Downstairs, де «завдяки неймовірним відгукам глядачів заповнюваність залу перевищила 97%».

Тут варто одразу зауважити три моменти.

По-перше, як влучно зазначив колега, найкращим сучасним «Приватним життям» залишається саме Private Lives. По-друге, Hello/Goodbye може бути чим завгодно, але точно не романтичною комедією.

По-третє, ті, хто поширював ці «неймовірні відгуки», мають багато чого пояснити.

Головна проблема п'єси Саутера в тому, що це не п'єса. Це набір скетчів з телевізійної комедійної драми, перетворений на два довгих акти. Вона тримається на інтимності, яку створює телебачення і яку, можливо, можна відтворити в маленькому просторі Hampstead Downstairs. Можливо.

Звісно, задум цікавий: дослідити першу годину знайомства пари та останню годину їхнього спільного життя. Одразу стає зрозуміло, як це могло б стати цікавим серіалом, де шість епізодів розповідають про шість різних пар десь у сітці мовлення BBC3, Channel 4 чи ITV2. Так само це могла б бути непогана радіоп'єса.

Саутер має досвід написання сценаріїв для ТБ та радіо, і це помітно. Під час першої дії можна спокійно заплющити очі й просто слухати словесні перепалки, отримуючи таке ж задоволення, як і з розплющеними очима. Уявлення зовнішності героїв у власній голові навіть допомагає згладити недоліки театрального втілення.

Саутер зосередився на дотепних репліках, уїдливих підколах і красномовних образах, а не на характерах персонажів, які їх промовляють. У театральній постановці характер настільки ж важливий, як і діалог, якщо не більше. Якщо глядач не вірить у персонажів, п'єса не працює.

Обставини зустрічі героїв межують з абсурдом: два різні агенти з нерухомості примудрилися здати одну й ту саму квартиру двом людям одночасно, і обидва приїжджають туди в один і той самий час. Летять іскри. Зав'язується роман. Ну звісно.

З незрозумілих мені причин зал для цієї вистави переобладнали під розширену сцену-подіум (Thrust stage). Ймовірно, режисерка Тамара Гарві та дизайнерка Люсі Осборн сподівалися повернути ту інтимність, яка була природною для простору Downstairs. Проте декорації Осборн неможливо нормально розгледіти з кожного місця: вистава ніби й на відкритій сцені, але грають її за законами класичної сцени-коробки. Загадка.

Головний герой Алекс — такий собі самотній тривожний інтроверт, гік в окулярах з пристрастю до колекціонування. У нього є все: від іграшок з «Хеппі Міл» до фотографів з автографами всіх людей, що ходили по Місяцю, і запечатаних фігурок із «Зоряних війн». Картина зрозуміла. Незважаючи на визнану інтровертність, він здатен хвалитися перед абсолютно незнайомою жінкою (яка кричить, лається і погрожує йому побиттям своїм хлопцем-регбістом) своїми надзвичайними сексуальними здібностями «на рівні Ігор Співдружності». Можливо, він і вправний коханець, але такі хвастощі абсолютно не в'яжуться з його образом.

Джульєтта, головна героїня, колекціонує коханців. Вона, здається, не здатна бути вірною: переспавши з найкращим другом свого хлопця в день його весілля з іншою, вона більше не з ним, тому й шукає нове житло. На перший погляд — ідеальна партія для обережного, педантичного інтроверта. Хіба що у паралельному всесвіті.

Ці неймовірні персонажі неймовірним чином пікіруються словами, а потім ще неймовірніше опиняються в ліжку. Це настільки ж банально, наскільки й дивно.

Заради справедливості варто сказати, що деякі діалоги викликають посмішку, а подекуди навіть сміх. Але загалом враження нудне та передбачуване (особливо «поворот» у другому акті), і захоплення окремими влучними фразами недостатньо, щоб виправдати постановку.

Що дійсно робить цю виставу вартою уваги, якщо у вас є дві вільні години, то це акторська гра. Шон Еванс переконливо демонструє свою майстерність — його Алекс складний, багатий на деталі та надзвичайно привабливий. Кожен нервовий тік, кожне поправляння окулярів, обсмикування джемпера чи момент тиші для зняття напруги — все працює на створення живого персонажа в неправдоподібному світі.

Еванс особливо гарний у сценах з другорядними персонажами, Люком і Амандою. Люк — відкинутий колишній хлопець Джульєтти, який приходить до квартири на її істеричні вимоги. Лео Старр, замінивши хворого Люка Ніла, був бездоганним у ролі гарного «славного хлопця», якого Джульєтта просто розтоптала. Еванс і Старр швидко та невимушено демонструють ту особливу чоловічу солідарність, що виникає, коли двоє чоловіків знайомяться і розуміють, що мають щось спільне, хоч і небагато.

Батшеба Піпе дісталася складніша роль таємничої гості у другій дії. У своєму професійному сценічному дебюті Піпе виглядає свіжо та привабливо — справжня знахідка. Коли причина її появи з'ясовується, стає зрозуміло, наскільки точною була її гра до того моменту. У неї з Евансом саме та хімія, що змушує повірити в їхнє знайомство.

Назвати головну героїню Джульєттою, мабуть, було «геніальним» задумом Саутера, адже ця героїня є повною протилежністю шекспірівській. Капризна, егоїстична, галаслива до болю у вухах, жорстока та саркастична — ця Джульєтта неймовірно вродлива зовні, але жахлива всередині. Міранда Рейзон, талановита й харизматична актриса, робить усе можливе, щоб оживити цю карикатуру, але це невдячна справа. Найкраще вона проявляє себе у другій дії, де часто змушує матеріал здаватися кращим, ніж він є насправді.

Але найбільший недолік, особливо в першому акті, — повна відсутність сексуальної іскри між Рейзон та Евансом. Вони ледь тягнуть на рівень шкільної дружби, не кажучи вже про дорослі стосунки, побудовані на пристрасті та коханні. Це провина сценарію, але вона фатально підриває шанси вистави на успіх.

Основний посил «роману» в центрі п'єси полягає в тому, що люди повинні бути готові повністю відмовитися від себе або змінити те, що робить їх особистостями, аби ощасливити партнера. Це настільки ж дивно, наскільки й незбагненно.

Hello/Goodbye розчаровує і як п'єса, і особливо як романтична комедія. Еванс і Рейзон стараються з усіх сил, особливо Еванс, але їхні зусилля під керівництвом Тамари Гарві не можуть подолати вади самого тексту.

Неромантично і не надто смішно

Вистава Hello/Goodbye триває до 28 лютого 2015 року в Hampstead Theatre