РЕЦЕНЗІЯ: Skin In Flames, Park Theatre ✭✭✭✭

Skin In Flames («Шкіра у вогні»)

Park Theatre

13 травня 2015

4 зірки

«Шкіра у вогні» — найвідоміша п’єса каталонського драматурга Гільєма Клуа, відзначена численними нагородами. Вперше світ побачив її у Барселоні в 2004 році, проте в Британії вона раніше не ставилася — окрім лише сценічних читань у 2007-му. Тому нинішня прем’єра у влучному перекладі Ді-Джея Сандерса є надзвичайно актуальною та довгоочікуваною. Тематика вистави — потужний вплив іконічних зображень насильства на масову свідомість, оманливість пам’яті (свідомої чи ні), неоднозначна роль гуманітарних організацій і ненадійність різних версій експлуатації — виводить нас на територію таких класичних творів, як «Поцілунок жінки-павука» чи «Смерть і дівчина». Поруч із такими іменитими сусідами ця п’єса почувається цілком упевнено.

Декорації в камерному залі студії Park Theatre представляють нам неохайну спальню в дешевому готелі: штори розвіваються біля відчиненого вікна, на передньому плані пара стільців, а в глибині видніються двері до ванної. Ми перебуваємо в неназваній столиці Латинської Америки через двадцять років після кривавої революції чи то пак громадянської війни, де нинішня влада врешті-решт здобула перемогу. Дія розпочинається, коли видатний американський військовий фотограф Фредерік Саломон (Альміро Андраде) заходить до номера разом із Ганною (Беа Сегура) — журналісткою однієї з державних газет. Востаннє він був у цьому місті під час революції, коли зробив знімок дівчинки, підкинутої вибухом у повітря. Це фото згодом облетіло світову пресу, ставши сакральним символом війни та людського страждання. Саме цей кадр зробив його кар’єру. Саломон повернувся, щоб отримати урядову нагороду на офіційному бенкеті. Очікується, що інтерв’ю буде цілком безпечним та схвальним для легендарного майстра, сповненим побожних банальностей з обох сторін — така собі комфортна, хоч і трохи поблажлива розмова досвідченого метра та амбітної журналістки. Проте ситуація швидко змінюється, перетворюючись на допит про минуле Саломона, етичність його кар’єри та те, чим насправді обернулося те сумнозвісне фото для всіх учасників подій.

Коли тіні в готельному номері подовжуються як буквально, так і метафорично, у тому самому просторі починає розгортатися друга історія. З’являється ще одна пара, і глядач швидко розуміє, що перед ним сексуальна угода. Втім, тут теж відчувається складність і гнітюче почуття експлуатації та зловживання владою, як і в паралельному діалозі. Іда (Лая Марті) — молода мати, чия донька лежить у комі в місцевій лікарні. Її партнер — високопоставлений медик ООН, у владі якого забезпечити ліки для дитини чи навіть організувати її лікування за кордоном. Проте він натомість вимагає від Іди дедалі більш принизливих сексуальних послуг. Виявляється, що лікар також відповідальний за організацію нагороди для Саломона — крок, який вигідний обом для кар’єрного зростання вдома завдяки «гуманітарному сяйву», в якому вони так охоче купаються. Протягом вистави дві сюжетні лінії існують в одному просторі: спочатку символічно, а потім у дедалі більш шокуючій конвергенції в реальному часі. Не варто розкривати деталі фіналу, але автор заслуговує на величезну похвалу за те, як нещадно він зводить ці історії докупи, залишаючи при цьому достатньо відкритих запитань для уяви глядача.

Для акторів і режисера ключовим завданням було вибудувати переконливий шлях розвитку кожного персонажа: від зовнішньої впевненості до емоційного розпаду. Кожному виконавцю потрібно було розкрити широку палітру емоцій, але робити це філігранно, щоб спалахи гніву та відчаю не настали занадто рано, а зміна енергії та контролю в драмі виглядала логічною. Глядач має постійно відчувати наскрізні емоційні теми, гадаючи при цьому, хто ж каже правду і чи існує взагалі єдина істина, окрім індивідуальних поглядів на одні й ті самі події. У підтримці цього тендітного балансу жінки-актриси виявилися успішнішими за чоловіків. У Беа Сегури та Лаї Марті постановка отримала двох зіркових іспанських актрис на піку майстерності. Марті особливо зворушлива у зображенні безмежної любові до доньки та розпачливої готовності на все задля її порятунку. Маючи набагато менше тексту, ніж інші, вона красномовно передає і біль, і горду зневагу до жорстокості доктора Брауна. Її виконання дитячої казки вносить у виставу ноту неймовірної, багатошарової пронизливості. Сегура майстерно долає емоційні «американські гірки» своєї героїні: від наївної журналістки до ангела помсти і, зрештою, до неоднозначного фіналу, де вона не є ні маніпулятором, ні жертвою. Девід Лі-Джонс вдало втілив образ втомленого кар’єриста доктора Брауна, чоловіка, що відчуває себе живим лише через дедалі витонченіші акти сексуальної експлуатації. Втім, його гра була б ще сильнішою, якби він додав більше емоційних відтінків у історію про свою американську родину. Схожим чином, Альміро Андраде хоч і виглядає дуже переконливо, його грі поки що бракує масштабу трансформації героя. Ми мали б бачити на початку вистави більше самовпевненої, поблажливої пихи світської людини, щоб сповна відчути масштаб його психологічного краху під вагою майбутніх викриттів. Саломон — це персонаж у дусі антигероїв Грэма Гріна, який перестав вірити в себе задовго до того, як остаточно зламатися на наших очах. Щоб драма спрацювала на повну, ця внутрішня порожнеча й колапс мають бути прожиті на сцені максимально виразно. Цілком імовірно, що ці нюанси відшліфуються протягом сезону, коли темп вистави стане впевненішим після перших прем’єрних показів.

Це важка, тривожна, але надзвичайно цінна вистава. Вона змушує глибоко замислитися над прихованими мотивами гуманітарних втручань, над силою фотожурналістики, що формує світове сприйняття як на добро, так і на зло, і над тим, як образи починають жити власним життям, незалежно від намірів автора. Про те, що війна робить жертвами всіх її учасників — морально чи фізично — сказано вже чимало, проте головний успіх цієї п’єси в тому, що вона робить цю істину конкретною, складною та болісно зрозумілою для кожного персонажа.

Вистава «Skin In Flames» триватиме в Park Theatre до 6 червня 2015 року