ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю: Віллі Расселл та Білл Кенрайт про мюзикл «Брати по крові»

Віллі Рассел і Білл Кенрайт розповідають Елейн Пік про мюзикл «Кровні брати»

«Кровні брати» — акторський склад попереднього туру: Шон Джонс, Морін Нолан та Саймон Віллмонт. ЕП: Як у вас виникла ідея написати повномасштабний мюзикл? ВР: У тому театрі, де я починав, ніколи не проводили межі між мюзиклом і виставою. Коли я прийшов у Everyman Theatre в Ліверпулі, музика як частина шоу була звичною справою. «Кровні брати» були написані в тогочасному «фірмовому стилі» Everyman — тоді в трупі грали Бернард Гілл, Джонатан Прайс, Елісон Стігман, Джулі Волтерс, Піт Постлетуейт, Білл Наї, Меттью Келлі, Ентоні Шер. Ви працювали з такими акторами! Всі вони співали (хтось краще, хтось гірше) і грали на музичних інструментах — так ми тоді працювали. На нас вплинув Бертольт Брехт, але швидше крізь призму Джоан Літтлвуд, а не похмурі чорні завіси Berliner Ensemble. Наш театр дійсно був близьким людям свого міста, і музика була лише одним зі способів досягнення цього. Для когось «Джон, Пол, Джордж, Рінго… і Берт» був мюзиклом — він точно вигравав нагороди за найкращий мюзикл. Для мене ж він не відрізнявся від інших моїх постановок. Моєю першою роботою був «Коли Червоні», адаптація п’єси Алана Плейтера, де було близько п'ятнадцяти пісень. Тож написання «Кровних братів» не було чимось радикально новим. Коли мені спала на думку ідея, я приблизно розумів форму та структуру. Різниця була лише в тому, що попередні шоу були п’єсами з піснями, тоді як у «Кровних братах» я хотів створити композиційно цілісний твір — не «співану наскрізь» оперу, а продуманий зв’язок музики та сюжету, замість просто розставлених чим-інде пісень. ЕП: Як народився сам сюжет? ВР: Одного разу я просто йшов вулицею; підняв одну ногу, а поки опустив її — у мене вже була історія. Так буває, хоча дуже, дуже і дуже рідко. Пригадую, мені було років одинадцять, і в першій школі ми розбирали якусь п’єсу. У мене зберігся туманний спогад про немовля, чия доля залежала від того, яку дитину заберуть із візка. Можливо, я це вигадав і ніколи не шукав першоджерело, що могло на мене вплинути, але зерно ідеї було посіяне ще тоді. ЕП: Люди загалом схильні захоплюватися близнюками. ВР: А я якраз ніколи цього не поділяв. Мене цікавило інше: що стається з ними, коли їхні шляхи розходяться. Якби з візка забрали іншу дитину, чи все склалося б інакше? Я не хотів влаштовувати суху академічну дискусію про «спадковість чи виховання», але саме це лежить в основі твору. Ще одне велике натхнення — Джимі Гендрікс, якого я вперше побачив по телевізору з піснею «Hey Joe». Лише вдумайтеся в слова: «Гей, Джо, куди ти йдеш із цим револьвером? Я йду застрелити свою стару, я застукав її з іншим…» Це не просто текст, це неймовірна міська жорстокість. Це водночас жахає і захоплює. ЕП: Коли ви зважилися написати всю музику до «Кровних братів» самостійно? ВР: Я боявся цього роками. У мене в голові була вся історія — часто я засинав і мені приходила нова деталь, так сюжет будувався роками. Спершу я думав, що мене не сприйматимуть серйозно як композитора, тож обговорював це з професіоналами, але нічого не виходило. Тоді я подумав: «Це безумство, зроби це сам». Якраз мав написати п’єсу для Пола Хармісона та Мерсісайдської молодіжної компанії, і вирішив ризикнути.

Віллі Рассел ЕП: Коли «Кровні брати» вперше поїхали туром по школах, якими були відгуки? ВР: Фантастичними! Абсолютно фантастичними. Але ж це найскладніша авдиторія у світі. Підлітки не сидітимуть ввічливо, терплячи нудьгу тільки тому, що вони заплатили 40 фунтів за дорогі крісла. Вони скажуть усе прямо. Якщо дисципліна в школі сувора і їм не дозволяють вийти, вони все одно дадуть зрозуміти, що думають про те, що їх змусили там сидіти. Я знаю це, бо сам був таким хлопцем, і пам'ятаю, як жахливо, коли з тобою поводяться зверхньо або пропонують якесь лайно. Я знав: моє завдання — «зачепити» тих найбільш байдужих і ворожих малюків на останніх рядах, таких, яким був я сам колись! Більшість шкіл чудові, але іноді потрапляєш туди, де вчителям байдуже: вистава триває 70 хвилин, тож для них це просто вільний час. Вони просто вказували на залу, де сиділи дві сотні зухвалих і роздратованих підлітків. П’ятьом акторам доводилося виходити в центр кабінету без світла чи декорацій, з мінімумом реквізиту, і просто — бабах! — захопити їхню увагу. І мушу сказати, це працювало щоразу. ЕП: Як після цього «Кровні брати» перетворилися на повноцінний мюзикл? ВР: Я завжди планував це як великий мюзикл, але тимчасово «позичив» ідею для Пола Хармісона та MYPT. У день прем’єри в школі Fazakerley Comprehensive я повернувся до кабінету й почав писати повномасштабну версію. Розумів: якщо ця коротка форма закарбується в мозку, я ніколи не рушу далі. Я пообіцяв Крісу Бонду з Liverpool Playhouse, що все буде готово за три місяці. Але минув рік, перш ніж я закінчив — я й не уявляв, скільки часу знадобиться, щоб довести все до ладу. ЕП: І навіть після цього ви вносили правки? ВР: Ми відкрилися в Ліверпулі, і я побачив, що велику частину другої дії треба переробляти. Ми три місяці грали при повних залах. Зазвичай ми відкриваємо шоу, а потім починаємо його шліфувати, скорочувати та реструктурувати. Це прекрасна риса театру — він живий і постійно змінюється. Однак ми не могли дозволити собі оплачувати додатковий час оркестру з одинадцяти осіб для масштабних змін, тож мусили чекати переїзд до Лондона, щоб внести всі правки під час репетицій там. ЕП: Як вистава потрапила у Вест-Енд? ВР: Боб Свош, продюсер «Джон, Пол, Джордж, Рінго… і Берт», прийшов на шкільну версію «Кровних братів» у Ліверпулі й був у захваті. Він роками просив мене написати новий мюзикл і, побачивши виставу, запитав: «Коли ти нарешті напишеш щось для мене?». Я відповів: «Пане Бобе, ви щойно це побачили». Тоді він запитав, хто писатиме музику. Я затамував подих і сказав: «Я». Я помітив, як він теж на мить оторопів, але потім знову усміхнувся. Я пообіцяв написати музику до першої дії, перш ніж він підпишеться на цей проєкт. Я так і зробив, і коли прийшов до нього в офіс у Лондоні та зіграв — він був у екстазі. Тож лондонський продюсер був з нами з самого початку. ЕП: У скількох країнах вже бачили «Кровних братів»? Мабуть, їх часто перекладають? ВР: Здебільшого так, але є речі, які не перекладаються. У Кіото було кумедно чути японську мову і раптом фразу «ростбіф»! Бувають і піратські версії в країнах, що не визнають Бернську конвенцію. Мабуть, найбільш химерною була сибірська постановка Глен Волфорд. Вона приїхала туди й виявила, що місцевий олігарх фанатіє від шоу, але бачить у ньому християнську притчу. Він найняв хор із 250 людей, і вона мусила якось вплести їх у виставу! Вона казала, що на пісні «Tell Me It’s Not True» це звуко неймовірно. Була чудова постановка в Барселоні. Насправді «Кровні брати» дивним чином успішні навіть там, де культура мюзиклів не розвинена. Здається, це мюзикл для тих, хто мюзикли терпіти не може. ЕП: У чому секрет такого тривалого успіху? ВР: Люди приходять на виставу не один раз. Одна з причин — у мюзиклу дуже сильна драматургія, це повноцінна історія. Можливо, це звучить не дуже «по-мюзикловому», але якщо в театрі зникне електрика, не буде світла чи підсилення — шоу можна зіграти під піаніно. Навіть якщо піаніно зламається — можна заспівати a capella, і це все одно спрацює. Шоу спирається на первісну, вічну річ: «Зараз я розповім тобі історію». Ви наставляєте вуха і боїтеся відірватися — кращого досвіду годі й шукати. ЕП: Кажуть, ви думали про екранізацію «Кровних братів»? ВР: Так, я написав сценарій. Пару років тому ми працювали над ним разом із Аланом Паркером. Нам обом дуже сподобався цей процес. Я пишаюся результатом, але ми не брали грошей наперед, бо не хотіли, щоб сценарій підлаштовували під забаганки продюсерів. Ми хотіли написати саме таке кіно за «Кровними братами», яким ми його бачимо. Це не маленька малобюджетна англійська картина, а масштабний музичний фільм. Таке не робиться за одну ніч. Проте для мене головна частина — написання — вже зроблена. Для Алана все інакше, він режисер і хоче знімати. Тож поки що просто стежте за новинами...

Білл Кенрайт ЕП: Як ви вперше долучилися до «Кровних братів»? БК: У сімдесятих та вісімдесятих у місті був такий собі поділ: ти або за «Евертон», або за «Ліверпуль», за Алана Блісдейла або за Віллі Рассела. Я багато працював з Аланом і майже не знав Віллі. Звісно, я чув, що «Кровні брати» стали сенсацією в ліверпульському Playhouse, а потім переїхали до Лондона, де справи з касовими зборами йшли не дуже. Я пішов на виставу зі своїм другом, режисером Аланом Паркером. Ми сиділи в напівпорожній залі й дивилися один із найкращих мюзиклів у моєму житті. Я вийшов із театру, бідкаючись, що це продюсував не я! Я відчував, що знаю, як розгорнути цю ситуацію і заповнити залу. Мабуть, можна сказати, що я «допікав» Віллі рік чи два, намагаючись переконати його дати мені шанс. Зрештою він погодився — і ось ми тут, через двадцять з гаком років. ЕП: Чи можна сказати, що у шоу був важкий старт? БК: Не зовсім. Віллі дуже обережно ставився до Вест-Енду. Як і більшість авторів його штибу, він не пише під конкретну авдиторію. Вест-Енд — це жорстоке комерційне середовище, і він, можливо, відчував, що це не для нього. Спершу він дав мені права лише на тур. Саме за ті півтора року гастролей, коли я працював над виставою як режисер, ми стали близькими друзями. Для нього це був великий момент — під час нашого третього туру — коли він сказав: «Гаразд, давай повернемо це в Лондон». Не думаю, що таке траплялося раніше: шоу закривається через низькі касові збори, а через кілька років повертається тріумфатором. У цьому мало логіки, але я довів свою любов до цієї постановки. Пам'ятаю, Віллі написав мені чудову записку на прем'єру на Бродвеї: «Тепер я бачу на сцені все, про що мріяв». Для Віллі була важливою довіра; йому треба було знати, що продюсер дбатиме про його дітище. Тож шлях до Вест-Енду був довгим, і це була вже зовсім інша постановка. ЕП: Ви ніколи не відчували потреби оновити постановку? БК: Ні. Мене питають, чому «Кровні брати» стали таким феноменом. Як мюзикл може йти 23 роки у Вест-Енді й при цьому щотижня змушувати аплодувати стоячи глядачів у Ліверпулі, Манчестері, Бірмінгемі, Дубліні? Скрізь — повні зали й овації. Багато продюсерів кажуть так про свої шоу, але у випадку з «Кровними братами» це чиста правда. Тут немає люстр, що падають, немає гелікоптерів чи кордебалету. Єдина відповідь на питання про успіх — Віллі Рассел. Він має унікальний дар. Написати лібрето, тексти пісень і музику до мюзиклу самотужки — у наш час це майже нечувано. І те, що цей мюзикл через 29 років після створення збирає аншлаги, означає, що в ньому є щось особливе. Я не знаю, у чому секрет письма Віллі, але він точно є. Навряд чи сам Віллі знає. Пам’ятаю, ми обговорювали фразу з «Ширлі Валентайн», де вона каже щось на кшталт: «Коста цілував мої розтяжки. Казав, що любить їх, бо це ознака мене і мого жіноцтва», а потім робить паузу і звертається до залу: «Ну хіба чоловіки не сповнені лайна?». Я запитав Віллі: «Звідки це взялося?». А він відповів: «Не знаю, але коли я це написав — сам собі поаплодував». «Кровні брати» — це проста історія, але за духом вона епічна. Я не знаю, як це працює, але це працює саме завдяки Віллі Расселу. ЕП: За ці роки були цікаві кастинги, чи не так? БК: Спершу я шукав когось схожого на Барбару Діксон — поп-зірку з неймовірним голосом, і Кікі Ді ідеально підійшла. Її виконання «Tell Me It’s Not True» — один із найкращих моментів у моїй практиці прослуховувань. Але був ще вражаючий випадок: коли Петула Кларк закінчила виступи на Бродвеї, мені раптом зателефонувала Керол Кінг і запитала, чи може вона її замінити. Я величезний фанат Керол Кінг, тож одразу полетів до Нью-Йорка. Прийшов у театр рано-вранці, поки я був у душі, почув, як Керол розспівується на сцені. Цей її фірмовий хриплий голос у пісні «Tell Me It’s Not True»… у мене просто мурашки пішли по шкірі. Петула Кларк також неймовірно багато зробила для «Кровних братів», разом із Девідом Кессіді вони змінили долю шоу на Бродвеї. Вистава подарувала мені стільки зіркових акторок, і я пишаюся роботою з кожною. Віллі завжди хотів, щоб місіс Джонстон грала саме співачка. Лін Пол грає цю роль вже майже десятиліття, вона одна з моїх улюблених. Як і Лінда Нолан, і покійна Стефані Лоуренс. Нещодавно Мелані Сі відіграла сезон у Лондоні й отримала такі відгуки критиків, яких не мала жодна виконавиця цієї ролі раніше. Вона стала першою справжньою ліверпулькою («скаузером») у цій ролі й була дивовижною на сцені та поза нею. Чудова дівчина! Хоч би куди вони йшли, вони завжди хочуть повернутися. Гелен Редді грала в Австралії, Америці, Лондоні й турах — у цей твір просто закохуєшся. Можливість продюсувати та ставити такий мюзикл — це привілей, який треба оберігати й цінувати. Це ще одна причина, чому шоу живе так довго. Всі, хто до нього залучений, люблять і поважають його, і це відчувається в кожному виступі по всій країні та світу. Ми дійсно захоплюємося тим, що робимо, і без цього шоу не протрималося б так довго. Мюзикл «Кровні брати» зараз у всеукраїнському турі. Бронюйте квитки вже зараз.