РЕЦЕНЗІЯ: «Як вам це сподобається», Шекспірівський Глобус ✭✭✭

Як вам це сподобається

Шекспірівський «Глобус»

25 травня 2015

3 зірки

«Глобус» — це унікальний театральний простір. Присутність «граундлінгів» — тих задоволених глядачів, що стоять у самому вирії подій серед акторів та гри, змінює все. Вони приходять сюди по розваги, навіть коли на сцені розгортається найпохмуріша трагедія. Відкритий простір, відкрите небо та відкриті очікування публіки створюють неповторну театральну атмосферу. Навіть у Відкритому театрі в Ріджентс-парку відчуття зовсім інші: там глядачі просто сидять і спостерігають, а в «Глобусі» їх часом штовхають, на них може потрапити слина, вода чи кров, їхня фізична присутність є частиною вистави. Ігнорувати їх неможливо і не варто.

Хоча це робить простір живим і цікавим, надаючи режисерові чудові можливості для винахідливих мізансцен, це майже завжди означає три речі: (а) багато крику; (б) брак ліризму в декламації тексту; (в) вульгарні жарти, трюки та геги, щоб розсмішити гальорку. Добре це чи погано, але за рідкісним винятком саме це ви купуєте разом із квитком до «Глобуса».

Постановка Бланш Макінтайр «Як вам це сподобається», що зараз іде в театрі, не стала винятком. Вона використовує всі відомі прийоми, щоб зробити п’єсу Шекспіра зрозумілою (вона такою і є), пікантною (дуже!), захопливою (майже завжди) та смішною (доволі часто). Тут є музика, танці, перевдягання, оленяча туша, хтиві штовханини, клоун, що б’є степ, і навіть божество шлюбу в жіночому вбранні. Тут чимало приводів для радості глядачів, а також кілька моментів для щирого розчулення.

Сноби часто повчають, мовляв, «справжні» актори не грають у мюзиклах. Я на це зазвичай відповідаю: «Скажіть це Джуді Денч або Джонатану Прайсу», але факт залишається фактом — снобізм процвітає, особливо серед найнебезпечніших створінь: кастинг-директорів. Мене завжди дивувало, що такі люди легко запрошують «серйозного» актора в мюзикл, але не припускають думки, що зірка мюзиклів може бути ідеальною для драматичної ролі. Тим, хто так вважає, варто мерщій бігти до «Глобуса», щоб побачити Деніела Крослі в ролі Оселка — настільки дотепного, чарівного та неочікуваного блазня годі й бажати.

Оселка часто вважають безнадійно нудним персонажем, і таким він часто постає на сцені. Але не тут. Макінтайр та Крослі переосмислили підхід, додали розкішний, ефектний степ (не лише ногами Крослі, а й метафоричний — у стосунках із лісовими дівчатами) і створили іронічного, сухого, чарівного та гострого на язик героя. Зірка мюзиклів досягає успіху там, де до нього пасували багато «справжніх» акторів.

Розалінда — це роль, яка дала старт кар’єрам тисяч акторів, від Ванесси Редгрейв до Адріана Лестера. Мішель Террі в цій постановці демонструє впевнену гру, орієнтовану на гумор, що викликає щире захоплення. Її образ побудований на потягу до Орландо — щойно він знімає сорочку, оголюючи свій атлетичний торс, її захоплений вигук «Оце так так!» розставляє всі крапки над «і». Далі питання лише в тому, як вона маніпулюватиме обставинами, щоб прибрати Орландо до рук.

В цілому, до «Як вам це сподобається» можна підійти двома шляхами: це або історія про Орландо та його трансформацію, або про те, як Розалінда змушує його покохати себе. Найвправніші режисери поєднують обидва підходи, але для цього потрібен акторський склад рівної майстерності. Макінтайр мудро обирає шлях Розалінди у виконанні Террі та її полювання на прес Саймона Гаррісона... тобто, на Орландо. Тож Террі отримує дозвіл «відірватися на повну», що вона і робить з великим задоволенням. Вона дуже смішна та експресивна Розалінда, а її гра для публіки — справжня мана небесна.

Проте Террі здатна на значно глибшу, тоншу та ліричнішу Розалінду, і було б чудово це побачити. Те, що вона вміє подавати Шекспіра велично та віртуозно, зрозуміло з її робіт у Національному театрі та Королівській шекспірівській компанії. Натяк на ці можливості помітний навіть у фінальному епілозі. Шкода, що було забагато хтивості й замало лірики.

Зі свого боку, Орландо у виконанні Гаррісона — це похмурий красень, такий собі Тарзан із Арденського лісу, що чекає на приборкання. В образі мало внутрішніх змін, але це не критично. Більше розчаровує те, що гендерна плутанина та прихована сексуальність підтексту залишилися майже недослідженими. Звісно, є момент, коли Орландо ледь не цілує «хлопця»-Розалінду, але цей епізод настільки ж короткий, наскільки і напружений. Террі не дуже намагається надати своєму чоловічому образу переконливості, проте в контексті загальної енергетики постановки це не видається великою проблемою.

У ролі цинічного (у глибоко сучасному розумінні) Жака Джеймс Гарден створює образ, позбавлений меланхолії, проте сповнений сарказму. Це смішно, хоч і зовсім не так, як очікуєш. Знову ж таки, поезія та проза відходять на другий план, але оскільки Макінтайр і не робила на них акценту, сюрпризів немає.

Еллі Пірсі (Селія), Софія Номвете (Одрі) та Гвінет Кейворт (Феба) грають бурхливо та весело, кожна у своєму стилі. Серед чоловіків найкраще себе проявили Перрі Сноудон, Джек Монаган та Філ Вітчерч. Девід Бімс, чесно кажучи, непереконливий в обох ролях Герцогів (вигананого і вигнанця), і його важко зрозуміти; Вільям Маннерінг занадто прісний у ролі Олівера, брата Орландо, — у його очах не було справжнього захоплення, коли він вперше побачив Селію.

Музика Джонні Флінна дивна, але мелодійна, і хоча вона не викликає відчуття лісу чи природи, ритм чіткий і настрій здебільшого влучає в ціль. Ендрю Д. Едвардс доповнив сцену «Глобуса» довгими помостами, створивши більше ігрових зон та можливостей для взаємодії з публікою (хоч і сумнівних з точки зору візуальної композиції). Його бачення Арденського лісу (мінімум зелені, лише колони, прикрашені золотим листям) таке ж просте й дієве, як і задум Макінтайр протиставити суворий придворний етикет розкутості дикої природи.

Це не вишукана і не особливо романтична вистава. Але вона легко розважає, а хтива історія подана вкрай зрозуміло. Грубий, бешкетний драйв тут настільки відчутний, що підзаголовком до вистави могло б стати щось у стилі комедій «Carry On» («Повним ходом в Арденські джунглі»).

І це цілком виправдано. Це «Глобус», де народна любов — головний пріоритет. Макінтайр та її акторський склад на чолі з енергійною Террі подарували глядачам саме те, на що вони чекали.