РЕЦЕНЗІЯ: Роуд (Road), Королівський придворний театр (Royal Court) ✭✭✭✭

Акторський склад вистави Дорога (Road). Фото: Йохан Перссон

Дорога (Road)

The Royal Court

28 липня 2017

4 зірки

Замовити квитки Є дві речі, які змушують вас старіти: діти та театр. Обидві можуть навіяти відчуття плину часу. Я бачив оригінальну гастрольну постановку «Дороги», яка зараз відзначає своє 30-річчя новою версією в Royal Court. Тоді це був імерсивний променад-театр — я й уявити не міг, що виставу можна ставити саме так, це мене просто приголомшило. Ієн Дьюрі грав Сквалларі, оповідача: він тиснув мені руку і співав моєму другові під час антракту. Джейн Горрокс та актори пробиралися крізь натовп глядачів, а одна літня пані просто сіла у крісло в декораціях, і актори грали навколо неї. Для мене, тодішнього студента, це було незабутньо.

Фей Марсей та Ліз Вайт у «Дорозі». Фото: Йохан Перссон

Режисер Джон Тіффані у цій постановці відмовляється від формату променаду. Сцена виступає в глядацьку залу, відкриваючи щось на кшталт скляного ліфта, де відбувається частина монологів та камерних сцен. Ми проводимо вечір на одній з вулиць на півночі Англії, і хоча час трохи зачепив частину матеріалу, а деякі образи балансують на межі карикатури, постановка тримає увагу. Лем Сіссей у ролі Сквалларі виглядає як типовий північний комік, хоча мені здалося, що йому варто було б більше взаємодіяти з публікою. Проте акторський ансамбль чудовий, і у виставі багато яскравих моментів. Зокрема, прекрасна Джун Вотсон у ролі Моллі, що збирається на вечір у паб; Ліз Вайт, яка проймає до глибини душі в образі побитої дружини Валері, та Марк Гедфілд у ролі щемливого Джеррі, що тужить за минулим крізь рожеві окуляри. Найкращою ж є одночасно кумедна й зворушлива сцена з неперевершеною Мішель Фейрлі в ролі Гелен: вона відчайдушно намагається спокусити п’яного солдата, якого нудить, навіть пропонує йому «чипси на тарілці», щоб заманити, а потім усвідомлює, наскільки він юний і зламаний.

Майк Ноубл та Мішель Фейрлі у «Дорозі». Фото: Йохан Перссон

З моменту першої постановки п’єси з’явилася ціла плеяда митців, що працюють з темою робітничого класу під впливом Джима Картрайта: від Лі Голла (у балеті Сквалларі з візком із супермаркету відчувається реверанс у бік «Біллі Елліота») до серіалу «Безсоромні», творчості Гірі Овена та численних документалок Channel 4 про отримувачів соціальної допомоги. Я вагався, чи не варто було б повністю оновити матеріал, але він залишається в межах 1980-х років. Постановка монологів у скляному боксі робить їх схожими на музейні експонати, що лише підкреслює відчуття певної застарілості.

Але була одна річ, про яку я забув. Вона завжди була там, просто вилетіла з голови. Це те, наскільки Картрайт геніальний драматург. Його текст крізь роки дає ляпаса і звучить як гімн простим людям та бідності. Фінальна сцена, де четверо молодих людей виконують унікальний ритуал, — потужна й емоційна. Едді, Брінк, Керол і Луїза (Майк Ноубл, Ден Парр, Ліз Вайт і Фей Марсей — всі неперевершені) напиваються, вмикають «Try A Little Tenderness» Отіса Реддінга і викрикують свій біль — це катарсис і вихід із розпачу. Це одна з найгеніальніших сцен у британській драматургії. Коли вони знову і знову кричать: «Якось, якось, якось — ми вирвемося», серце розривається. Шкода тільки, що Тіффані додав тут абсолютно зайвий елемент тай-чи для всього акторського складу, що нівелює силу цього крику і пом’якшує удар. П’єса повинна говорити сама за себе, а тут режисура та пластика занадто часто відволікають від тексту. Проте, якщо ви не бачили цього твору раніше, обов’язково подивіться шедевр Картрайта — і приєднуйтесь до моїх сподівань на продовження.

КВИТКИ НА ВИСТАВУ «ДОРОГА»